Стара газета

1.

Цей газетний портрет не страшний, а смішний:

можна плюнуть на нього і стиснути в жменю.

Взяв тирана за горло — щосили здушив —

вирвавсь зойк із грудей — та у мене, у мене…

Мов розшилася рана — жар серце пропік,

на долоні моїй відпечатавсь відбиток,

і дивився крізь пальці страшний чоловік,

крізь забуті літа, що в метали відлиті.

Чорна фарба газетна навіки впеклась

в роговицю мою, в мою шкіру…

Не минув, а запікся рубцем чорний час —

проступа він зсередини гостро й допіру…

2.

Френч з’явивсь і кашкет золотий на кону.

Стали чоботи нижче лампасів.

— Ти… ти — кат, — я із залу гукнув

і, затнувшись, заклякнув у страсі…

Стали чоботи прямо на груди мені,

а кашкет козирком вперся в горло…

Між кашкетом та френчем провали страшні,

не обличчя, а дірка пречорна…

Бо по рисці його розібрали усі,

розібрали на мармур, на гіпс та на бронзу.

Світло сиплеться в очі пекуче, мов сіль,

я ж мовчанням язик приморозив.

Витискається слово з легеней: — Ан-тракт!

Рвуть підошви з грудей моїх шкіру,

а з газетної шпальти вдивляється кат

у розтоптану нову офіру.

Хочу очі заплющить, щоб не бачить біду,

та крізь пальці струмує відбиток,

і пожовклу газету на груди кладуть:

ой і шпальти ж важкі, наче плити.

***