“Стараєшся для них Тож не спіткнись на римі”

Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.

Вони простять усе, а спотикнешся – ні.

Вони такі свої. Вони такі ранимі.

І найрідніші в рідній стороні.

Ти знаєш їх порив, гірку душевну вроду,

їх золоті лоби, їх золоті чуби…

Не вірять, коли ти без племені і роду,

і давньої журби,

і давньої злоби.

Яка метафора страшна –

   чекати бунту,

а ще страшніша –

світових пожеж!

Прийди і доведи,

 що з болю ти і грунту

ростеш.

   Якщо захочуть – доведеш.

Бо ждуть. Хоч трішечки б орнаменту і крику.

Не слова. Не мовчання. Не тебе.

Не душу з-під поли –

  безродну, напівдику

в столітті, що на тонкощі скупе.

В тобі таки живе маленький Мартін Іден,

і ти себе, як міг, коректно переміг.

Вони за тебе.

    Всі і скрізь.

    Ти їм потрібен.

Кому іще потрібен ти, крім них?