Старі алтайці

Райцентр давно вже переніс

Свій цвинтар на далекі схили.

А тут пустирище для кіз

Та дві чи три чиїсь могили.

Сухий бузок, суха трава

Та заржавіла огорожа.

Та дереза напівжива

І осокори, мов сторожа.

Сюди й придибали вони

Від скель крутого Бабургана.

Мов клоччя — пасма сивини,

В очах — утома і догана.

Кому догана — чи собі,

Чи тим, хто скривдив рідні тіні?.

Вони схилилися в журбі,

У молитовнім безгомінні.

Стара поклала на горбку

Хлібину — як велося зроду.

Старий в задуму впав тяжку —

Молився, мабуть, духам роду.

Щось в їхніх постатях було

Таке близьке і зрозуміле —

Мов я вернувся у село

Вкраїнське, золотаво-біле.

Алтайці вірять в Дух Гірський,

Хрестом не осіняють груди.

Але ж той самий біль людський

І присмак сліз той самий всюди.

А темна Бабурган-гора

Понад Катунню грізно висне.

З-за неї хмара визира —

Щось велетенське й лиховісне.

11.11.1986