Старіє час

Старіє час… Не запевняй, що ні…

Бо свідчать навіть зморшки на стіні

і комарині протяги у рамі,

облуплена замазка на вікні,

що зміни відбулися й поза нами…

Зістаривсь час у найпевнішім місці,

в чутливій крапці стислого єства —

він в серце нурить щохвилинне вістря,

аби упевнитись, що ще душа жива…

То лжою вжалить, а то оцтом зради,

то посмішкою гострою діткне,

то закликом, а то мажорним ладом,

то кригою мовчання, то вогнем…

Та з кожним днем жало стає тупішим,

студна шпаринка ширша у вікні,

і ти, душе, в мені давно вже інша…

Зістаривсь час… чи, може, спорожнів…

І пагорбом зістарілим угору

щоволеньки береться дід старий, —

йому назустріч хрест дубовокорий

іде, вірніш, спускається згори…

І рами хрест все суне, су… позаду…

в провал вікна б’є світло голубе…

з двох боків крижм’я на людину пада…

вікно журби обрамлює… тебе…

***