Старість - трагедія особистості

Час невпинно плине

Хай Ейнштейн каже, що він відносний.

Час непомітно вислизає,

Залишає лише гул безголосий.

Життя йде в ногу часом,

Але Час завжди витриваліший.

Але життя вважає себе живішим.

За хвилину життя вивчило слово,

Вбило мільйони, народилося знову.

А Час витратив лише хвилину,

За ту хвилину, яку життя прожило.

Життя кероване. Кероване нами.

А час - це вічність. Вічність без тями.

У вічності хвилин незліченно.

У життя вони не розкидані під ногами.

Вічність їх ігнорує.

Життя їх ревно оберігає.

А ми, частенько, наслідуємо вічність.

Вважаємо себе високими богами,

Поки наші хвилини, он ті, що під ногами.

Поки вони в'януть і залишаються позаду.

А у нас їх насправді майже що й немає.

На фініші здивовані стоятимемо

І у вічності питатимемо:

"А де ж наша гордість?Винагорода?"

Вічність мовчки кине повільний погляд.

Відведе очі холодні

Беззвучно зникне серед далечі.

Ми сумно вглядатимемось в горизонт

Без надії, без життя.

Просто... Далеко за фронт.

Фронт тих хвилин, що боролись за життя.

За те щоб стати вічністю.

За примарні моря...

В іншому разі, море - звичайна калюжа.

А спогади - дратівлива іржа

На кайданах вашого сприйняття.

Тому Вічність із Часом зникли в точці

А життя на фініші на табличці

Пише: "Пробач...

За всі втрачені безглузді моменти.

Втрачені перед недосяжною Вічністю

За моменти вічності, яку ми завжди

Наслідуватимемо."