Старокиївський триптих

Віси сам, як могу сказати всіх книг

подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа,

еже от того божественаго и святого

манастиря Печерськаго відеанаа и

слишаннаа от многих мало сказати.

Писав дьячок Нестерец с

Сокалья, міський син Лукьянов.

(Києво-Печерський патерик, 1113)

1.

Ніч смутку на стінах печерних намул полишила

і списаний аркуш дотла спопелила.

Дмухнув вітерець, лиш клапті стовпцем закружляли,

зосталися літери, ніби відлиті з металу.

І дяк прочитав те, в що вилилась звечора думка:

«Любов неділима і руха тебе без керунку».

Рукою провів — літер зернини змішались,

рядок був той самий, та іншим був зміст на скрижалі:

«Людов небілима і рута бере бехкебунку».

Спотворений зміст, певно, був візерунком,

бо літери гнулись в дугу, як магнітні опилки,

тяглись до руки, до волі людської навиклі.

Слухняно ставали то вздовж, а то впоперек хутко,

то бігли шнурочком вони за долонею прудко!

І раптом збагнув він сутність нетлінно-слухняну,

коли зусебіч їх пильніше оглянув:

між ними зіяли такі незглибимі зазори,

що можна просунуть не лише каламар, але й гори…

І все, що мережив, те згріб гарячково у жменю,

відчув на вагу, що літери ті преваженні…

Ходив і губив — що не крок — зерно по зернині…

І там, де ступав, земля стугонить і донині.

2.

Аз же по достоанию, како візможу

похвалити тя,

і скверни уста имія и

нечист язик?

Вологою насотувалась сутінь,

лягала, ніби змочена в отруті,

хустина на посинілі вуста,

текла смолою в горло гіркота,

і галос облягала німота…

Безугла ніч, вологою набрякла,

лічила з ринви падаючі краплі

і м’язи спазмом зводила мені,

аби засклити в траурнім вікні,

де ні знаку про сонцемирні дні,

ні скалки світла в чорній глибині…

…Слова перебираючи барвисті,

він шепотів: уста, листи, намисто,

лілея біла, коло, колоски;

і в кожнім слові схоплювались чисто

на спогадах очищені роки.

Рука на дотик відчувала звуки:

гранчасті, круглі, гострі, наче шкло, —

вони творили в темряві сполуки,

яких в житті ніколи не було:

намисто уст, лілея колобіла,

гранчастий рот розплющених криниць…

Цієї ж миті внизувались стріли

у отвори розширених зіниць.

Та все ж із надрів пам’яті щомиті,

пульсуючи, спливали імена,

вуста мовчали, сутінню залиті,

перехильцем допивши ніч до дна.

3.

В бік ночі хилиться трава,

і вітер душу порива,

мов жухлий лист, як порошину,

щоб в лійкувату порожнину

її всотала круговерть,

в безмовність, де владує смерть…

Та все ж, та все ж ти — двоєдиний,

о літописцю невиспимий,

при ночі цій, при світлій днині,

при повнозвукій крапелині,

що часом виповнена вщерть.

Рука з пером у ніч простерта

над німотою, понад смертю,

над чорним дзеркалом води,

над муром ночі, що зіпертий

на підмурівок зі слюди.

І слово, в десять сажень глибу,

перед ченцем вже ставить вибір:

окремість дня чи ніч злиття?

Та чи насправді несправдиме

твоє жадання?.. Віхоть диму,

мов з головешки — відмайне…

Позолотившися вогнем,

поглянеш — далеч несходима

і ти, що танеш день за днем.

***