Степ

Широкий шлях. На ньому садить вихор

навприсядки курного гопака.

Душа самоосвітлюється тихо,

а лихо йде позаду чумака…

Степ розмикає замкнуте обличчя,

і губи половиняться, мов струк…

Недослідиме все твоє величчя,

о Боже волі… Розпустив п’ястук —

і котяться колеса по долоні,

і низовик подмухує солоний,

і мармурова возвелась колона,

яку вінчає незнищенний крук.

Скрізь марева прозорі та видіння,

на колісниці степом елін мчить.

Ген татарва, як чортове насіння,

і хмари підпира важке проміння,

і жайворине радісне бриніння

озвучує цю неповторну мить…

Для кого ти, о степе, розгортався,

стругався рівно Богом, наче тік?

І чорноземом рідним углибався,

і щедро товщав щільно що не рік.

З твоєї площини збігали води,

і звуки розчинялись в німоті,

і хвилями накочувались орди,

немов йшов вибір: ні, не ті, не ті…

Лиш до могил причалили осадчі,

своїм життям вкорінювались в смерть.

Могили тут начинені маслаччям

по маківки, по чолопочки вщерть.

Димок кизячий ген заволохативсь,

і обрій кучерявий розволіксь…

Землі цієї не перекивати

і не змотать на ободи коліс…

Степ підступав до стоп, і владно надив,

і гордо розкорковував вузьке;

це — площина опукла для заглади,

яку не вломить й копито баске…

І баба скіфська хилиться і грузне,

куди й життя схиляється — на схід.

Ось Чортомлик, і зав’язався вузлик

на батогові, котрий міря світ.

Уже мережку срібну між рогами

павук в дорозі довгій наснував…

Не обігнати часу ні волами,

ні хвильними вітрами в морі трав.

Все водностайнене, узгоджене, співмірне:

біжать колеса з швидкістю землі,

і очі ширшають далекі світозбірні,

кров кружеляє з швидкістю коліс…

І бачиться, і чується недійсне,

назустріч суне валкою юрба,

крилує безтілесний птаховісник,

примарне все — реальна лиш гарба.

Та не одна — за нею безліч суне,

везуть вони могили свіжі в степ,

і жалібно гудуть печальні струни:

тут цар спочине, і земля зросте.

Цей степ святий — господня длань відкрита,

з якої видно все заздалегідь:

минувшина зґвалтована, розрита,

змілівши, щезне у кінці століть…

Тож наповіщо насипать могилу

і в домовину вічну покладать

цю тлінну плоть і огирів стосилих,

що й досі з підземелля ще іржать?

І наповіщо сходить опівночі

під саме небо на могилу ту?

І бачити майбутнє поторіччя,

що золоту копає сліпоту?

Невже ж тоді не вичитав, провидцю,

з ясних зірок будучину таку?..

Над шляхом роги…Чумакові сниться,

що він лежить в садку у холодку?

В підшерстку трав гука перепелиця,

і пахне дьогтем тепла ще мазниця,

і кружляє дерев’яна шпиця

на ще широкім степовім віку…

Та на току господньому вже чути,

ціпи молотять всі людські кістки,

а з черепів, що й міддю не окуті,

п’ють самогонку в тернах п’янюки…

Збудився він, бо напекло у тім’я,

і вихопилась дрохва з-під коліс:

перехрестивсь від клятого чортів’я,

і вимовив:— Напевне, перегрівсь…

Воли човпли, хвостами обганялись,

Товста могила сунула навстріч;

там пращури ще безпробудно спали

і голови не скочувались з пліч.

Ще тих плугів байдужих не кували,

що перегорнуть глибину сторіч…

І зроджувалась пісня самочинно:

тужбу в ній чути плачок та журців,

тінь ковзає дрібненька жайворина

і завмира на звітреній щоці…

А голос розповитий лине далі,

і застига прожилком його лет.

Він оспіває всі наші печалі,

всі наші лихоліття наперед.

Співай, співай, жалібної, чумаче,

допоки ще відкритий небокрай,

допоки в грудях ще слова гарячі,

безмежної, безчасної, співай!

Бо ж замість трав зросте ще будячиння,

суха земля зведеться безпричинно

колонами та безліччю стовпців,

стирчатиме сухе соняшничиння,

шнуром посунуть до могил старці.

Щоб облизати черепки холодні,

і визбирати крихітки з трави;

щоб, розкопавши вікову безодню,

корону мертву зняти з голови…

Ще ж вийду я у степ на шлях забутий,

щоб видовбать солинку чи зерня.

Впаду на землю — голос давній чути,

немов когось і досі доганя…

По обрії колеса стукотять…

Пилюку збивши, пролетить машина,

повітря скаламутивши до дна.

Могили стяті, все життя рівнинне,

сумна картина і земля пісна…

По цій землі колись вже волочили

праматір нашу, і бринів аркан.

І, наче кіл, забитий у могилу,

колись стояв тут гостроверхий хан.

Він оглядав з височини безсмертя

своє свавілля й послух вояків…

О Боже правий, длань твоя простерта

на несходиму ширину віків.

Солодить землю корінь валер’яни,

могилу пропіка гіркий кумис.

Та-а… скоро степ роздряпають, як рану,

не скоро ще, та ж станеться колись…

Навіщо ж було баб отих тесати

і на круті могили волокти,

якщо колись потягнуть їх на страту

з похилої земної висоти?

Навіщо ж було землю оцю слухать,

копати студениці — криниці,

освячувати миром, Божим духом,

і класти хрест на губи та корці?

З криниць підвівшись, колонадний порох

отвердне в мармур і о с л і п н е степ,

і виповзе на шлях безрідний корінь

і до ступні чужої приросте.

Співай, співай протяжної, мандрівче,

про вольну волю, золоте ярмо;

шлях безкінечний у німі сторіччя,

а слово ще просторе для думок.

***