Степова Еллада

1.

Повіє вітер з Понту. Скитський степ

Прокинеться, зітхне, і буйна тирса

Зеленим морем знов на нім зросте,

І побіжать зелені хвилі.

Ширша

За синє море встане широчінь.

О земле вічна, ти — одна на світі! —

На небі — глибочіє древня синь,

Внизу — прозора велетенська тінь

Від хмари, що жене південний вітер.

І при балках оселі заквітчав

Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця,—

Твій шлюбний цвіт — та срібная парча…

І чорні очі ваблять крізь віконця.

Ой, вийди в сад, що бджолами бренить,

Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!

Та вдарить час. Мов меч, упаде мить,

І нікому тоді оборонить

Твою весну від вихору і згуби.

2.

А може, й не Еллада степова,

Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.

Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком.

В живуче тіло мертвая душа

Вступає знов. І — ось вона! Так близько!

Труна свистить, колуючн. А Вій

Залізні вже розплющує зіниці.

Півнів не чуть. І в мутній голові

Горить одне, що все це — ні! — не сниться.

3.

Кричу в туман, в цвинтарну млу,

Та — ненамарне. День настане,—

Жбурнуть в розжарену смолу

Зухвальця тіло окаянне.

Під гул дзвіниць, під гомін міст,

В ім’я краси, життя і ладу,

Високий виставлять поміст —

Навік четвертувати зраду.

І хоч рубати буде кат

Гидку потвору вже на — амінь,

Та довго ще живучий гад

Підскакуватиме шматками.