стільки спогадів

стільки спогадів, коли бродиш рідним містом…

підбори важко цокають вузькими провулками

чіпляючи каміння кричиш (матом)

і далі прямуєш рішучими кроками.

чудове місто, з якого мрієш поїхати!

до столиці пробитися, щоби всі побачили,

як ти гниєш без батьківської хати…

повернувшись просити, щоб тебе пробачили

ці вулиці, будинки і старі батьки,

від яких ти так хочеш втекти,

щоб клеїти на конверт марки

і раз у місяць таки відсилати…

проходиш Полтаву вздовж і впоперек,

вона все всміхається, мов, від лоскоту.

ні через місяць, ні через рік

їй не забути підборів стукоту.

ти, перш ніж купити білети, й поїхати назавжди

всміхнися злотому цареві, у центрі,

а потім, з подолу вгору пройди,

старенькі будівлі впиши у зіниці…

і може ти зміниш мрії свої,

як я посміхнешся – Полтаво, пишаюсь!

(спинивши безжальні кроки свої)

– столице, пробач, та я залишаюсь…