Сторінки одного поля

Пронизлива земля, роздряпана, як рана,

на кожен штик лопати розпачливо кричить:

гортаю поле я, бо прагну переглянуть,

ким писане і як

окличне слово «жить!».

До кістя докопавсь, до черепків кривавих,

до золотих пластин, до трухлого меча,

до каменя, яким убитий був ще Авель, —

неначе отвір вглиб — чорніє він в очах…

І кожен шар землі — забута вже сторінка:

цю — рало кам’яне скородило колись,

а цю — крислатий ріг писав побіжно-стрімко,

а цю ось — ямкував зарубинецький спис…

О книго родова, де списано всі долі,

я нігті обламав, гортаючи тебе:

ось реченням ячмінь, ось — біла крапка солі,

ось, наче вигук «О» — яєченько рябе.

Тут — ратиці печать, там — попіл від багаття,

хрещатий дрохви слід записаний навкіс,

ось: згустки крові, крик та чийсь

скелет розтятий,

мазки іржавих кіс, застиглі скалки сліз…

Ось кінські черепи та тріщини поздовжні,

шилястих ящірок нотатки на піску.

Ось вихудлі сидять, зігнувшись, подорожні,

а їхні пучки довгі — в порожнім колоску…

А ось зубами смиче дитина горошину,

що корінцем вхопилась у перші сторінки,

а ось за межі поля обрушивсь голос: «Сину-у!» —

ось в небо крізь сторінку стирчать

два кулаки.

А ось на цій сторінці — покручене залізо

іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни…

А ось на цій… хутчій, допоки ще не пізно,

тополю посади і книгу загорни.

***