"стовбурчиться пір’я..."

стовбурчиться пір’я —

гострим до тіла

довгасті чорні дзьобища —

важкенькими ношами —

як валізи без ручок —

і тут і там

білі перлини ввижались

між їхніх стулок

коли ми поглядами пірнали

за ними в синь

коли на всі п’ять сміялась долоня

коли страх ще не бився

головою об лід живота

щоб народитися

дятли завжди були санітарами тиші —

вистукуючи дзьобами

як ми стукаєм гайковими ключами

по батареях шумним сусідам

щоб ті замовкли

тепер — коли холодно —

їхнє пір’я стовбурчиться

гострими кінцями

впившись у тіло

отак

тисячами проколів у шкірі

відкривається друге дихання

26.04.25