Стовпи

А що ж в минулому? Що там?

Безклопітно чи можна жити?

Якщо нам зраджують літа,

а пам’ять, як вода несита.

Навіщо прагнуть новизни?

Щоб те приспати, це затерти?

Раптово круто озирнись,

побачиш порожнечу сперту…

Але ж, але ж… і дуб звідтіль,

і гори, і скупа криниця —

в ній не вода ряхтить, а сіль

і мед застиг солонолиций.

Життя обернене й назад,

і звідусюди видно нині,

то — соляні стовпи стоять

по позаобрійній долині…

Гукнеш: — Лю-бо-ве! —

порохно

розсиплеться, мов хмара біла…

Не клич того, що вже давно

було, аби не розлетілось.

Печаллю об’єднай, скріпи

життям кристалики солоні…

Попереду куриться пил

і білі височать колони…

***