стоять передо мною ліс і повінь

стоять передо мною ліс і повінь

із повені десь виринає час

про нас говорить

кпить

про нас

для нас

у часу свій коловорот

і ми у ньому сном

залишені як безпритульні

ріками і лісами йти

гуляти морем і степами

шукати скрізь лиш мами

мами

дитячою наївною рукою

плести косу собі над головою

як оберіг

чекати розплітання

чекати смутку як початку розквітання

чекати повені і часу виринання

і в лісі залишитися

весною

і оминувши кожну пору року

залишитись пренепорочною й святою

як кожен вигин дерева і гілки

як кожен звук найтоншої сопілки

як ліс у всій свої красі

залишити страхи росі ранковій

що сонцем випита зникатиме

вдихати вітер

їсти білі хмари

і виринати разом з часом з повені

і часом бути

і творити час

і зникнуть люди

люди стануть промені

і під ногами вже не буде повені

а над лісами вже не буде нас