Стожарні

Струмує з повітря обличчя забуте,

розмитий хвилюється глиняний хутір,

і погляд, удивлений в поле хвилясте,

поволі воложиться, лагідно гасне.

Безмежність давно уже стежить за мною,

проте не розгледіти за пеленою

ні сліз, ані згадок, ні навіть думок:

стоїть над колишнім багаттям димок,

та в горло уп’явся пустий колосок…

І вище, все вище повзе вустюками —

знетямившись, крикну: — Ой, світонько-мамо! —

Співають обідню годину півні!

Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!

Нічого подосі про час я не знаю,

а півень хвилясто і часто співає,

немов позначає весняне тепло,

але і в минулім так само було.

І погляд хвилясто снувавсь і тоді,

проте я печаливсь чомусь, не радів…

Напружую голос, щоб йменням забутим

і простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.

З роздертого рота стирчать вустюки,

а замість стожарні чорніють дірки.

***