Стрибожа посмішка

В безнадійно-сумнім зітханні

Посміхається нам Стрибог.

Моє найпалкіше кохання –

Твій останній в гречку стрибок.

Може, завтра мене не стане,

І життя – тільки мотлох днів…

Ти – безглузде моє кохання

В лабіринті бузкових снів.

Всі дивуються: чом зітхає?

Звідки в юності біль жури?

Бо не вірять, що я вмираю

З усвідомленням просто гри.

І в Стрибога ніхто не вірить,

Щоб не зрадити мук Христа!..

Я – остання тужлива ліра

З поцілунком в чужі вуста.

Але, може, колись воскресну

І покличе Стрибог мене

Із моїм коханням небесним

У твоє кохання земне…