“Стук молотка, наповнюючи звори”

Стук молотка, наповнюючи звори,

проріджував повітря непрозоре.

Вкривали хату бляхою лункою,

і бився звук об двері головою.

Заслуханий у ритм одноманітний,

кивав ти головою ледь помітно.

Так-так, так-так, — притакували звуки,

що чинять гоже майстровиті руки.

Метал слухняний, камінь без спротиву,

і дерево зростає полохливим…

Але поглянь: достойно на осонні

в траві побляклій спочивають коні.

І червоніють ягоди шипшини —

оклично, незалежно від людини:

так-так, так-так… — Без рухів руйнівничих

світ вивершивсь у злагоді й величчі…

Так-так… так-так… — краплина по краплині

додолу падала і стверджувала глині,

що руки лиш розрухи додають,

коли росину надвоє січуть…

Я ніс в одному вусі дзвін металу,

а в другому капіж мені лунала…

І мізкував над тим, а як узгодить

ті стукоти із подихом природи?

І, до грудей приклавши свої руки,

я чув, як серце металево стука:

так-так… так-так — у такт серцебиття,

руйнуючись, будується життя…

***