Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс,

струмує шелест: густіша… крок повільний

уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша…

Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,

чи шляхи рівніші стали,

від коліс, можливо, довші?

Та за обрієм знов обрій…

Тільки з вежі часу чути стукіт серця,

тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці,

жінка бульбу вибирає,

яблука об дах гуркочуть, тешуть ґонт,

на бубон шкури натягли,

та крок пульсує…

Стукіт чути…

Джерело — пульсарій часу,

бачу, як воно чорніє!.. Зяє отвором смоктучим,

все вбирає до краплини.

І струмок назад пульсує,

і щохвилі серце більша…

Стукіт чути…

Тіло зменшується втричі,

і річки назад струмують:

супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє:

гонить, гонить води вгору,

і трави зелена піна піднялась понад верхів’я.

Тоне шум в глибинах тіней.

Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря —

зяють сині ополонки.

Стукіт чу-ти.

Він відлунює у пучках і стіні передається,

в скронях, в грудях стукіт чути…

Ложка цокає об зуби — стукіт чути.

А лопати ґлей довбають — стукіт чути.

***