Сукня падає з пліч і ключиці твої горять

Сукня падає з пліч і ключиці твої горять.

Ти не тут. Ти мовчиш. Ти додолу схилила повіки.

Всі слова утекли, лише руки зрадливо тремтять.

І по венам не кров, а бурхливі карпатськії ріки.

Сукня падає з пліч і бажання до стелі летять.

І зап”ястя вібрують, і входять у вигини тіл.

Ти безмежна тепер. Розчинилася серед кімнати.

Твої подихи рушать бетон сірих, втомлених стін.

І в душі розквітають зимою спорошені маки.

І зап”ястя вібрують, і дотик ламає навпіл.

Розум кане у ніч, і вуста залишають сліди.

І волосся спадає на постіль, мов зірвані квіти.

Ти бажаєш його. Ти бажаєш у нього втекти.

І години/хвилини летять, їм немає вже ліку.

Розум кане у ніч, і тепер тебе більш не знайти.

Сукня падала з пліч. Він маківку твою цілував.

І вологі слова його входили в тебе так ніжно.

Тебе так ще ніколи. Ніколи й ніхто не кохав,

Щоб так солодко й гірко, і терпко, і свято, і грішно.

Сукня падала з пліч, а він душу твою цілував.