Сум

Ой упали сніги на баварські бори,

аж гілляки схилилися вниз,

і над яром присипані пні без кори

мовчазними горбами здулись.

І лежить рівним шаром забілена біль,

витикаючи довгі дубці;

і ворони мовчать, мов примерзлий кукіль

на німіших сучках від мерців.

І в гущaвині світу засніжених рис

бір без вітру гуде в височінь,

і сніги, від гілляк відпадаючи вниз,

дзеленчать на корінні об тінь,

і немає слідів ні із лісу, ні в ліс,

де шепоче щось серцю: засни,

і заходяться очі краплинами сліз,

що вже світ став німий до весни.

Бо ворони у нас, мов лісничого ріг,

голосні і зимою в гаях,

де журба не блукає ніде без доріг

і де легко минав її я.

Я сумую, що сліду нема навкруги

в чужолюдній холодній глуші,

що й натяку на щось не покажуть сніги,

аби казкою стало в душі.

Гей, якби мені в царстві лісних колонад,

де виходять кущі, як із рам,

геть забувши буденщини гуркіт і чад,

за пустельного стати царя,

весь ліс і мороз пройти так уночі

до найвищих норвезьких сосон,

щоб аж місяць став гострий, мов леза мечів,

від мого тільки скрипу на трон.

І з життям таким самим, як іній чи сніг,

скандінавську прийняти красу,

чуйно слухаючи, як у жилах моїх

замерзає червоний мій сум…

Та немає у мене тієї душі,

що тримає весь світ у руці, —

і стоїть тихий бір у сипучій глуші

ще сумніший, як білі мерці.