Сумна людина

Сумна людина з веселими очима,

Упевнена хода, і голос не тремтить.

І стільки «пройдено» вже за плечима,

А в серці віри ще вогонь горить.

Зневірений у боротьбі за правду,

І знає: посмішка — це не завжди добро.

Не завжди слухає чужу пораду,

І не завжди будинок — це його житло.

На тілі — застарілі і глибокі шрами,

В спині стирчать від ворогів ножі.

Душа загоїла свої болючі рани,

Мабуть, тому він пише ці вірші.

Розчарування чути в кожнім його слові,

У посмішці проблискує сарказм.

Його судини потребують пульсу крові,

Без нього вже затих ентузіазм.

Він перекреслював щораз свої бажання,

І на міцний замок він душу зачиняв.

Хотів простого, щирого зізнання,

Стояв він під дощем і все одно чекав.

У дзеркалі він бачив лиш примару,

Зображення ставало не чітким.

Змахнув із дзеркала рукою пару

І запитав себе: «Ну ким ти будеш, з ким?»

У відповідь почув тихе мовчання,

Відбився голос від холодних стін.

Це було риторичне запитання,

І відповідь не намагався вже почути він…