Сутіч

Ти —жрець… у чунях… при вогні…

Стоять боввани кам’яні…

І дивляться у небо тупо;

об’їждчик скаче на коні:

—З дороги геть! — волає в рупор…

Чиєсь обличчя, шлях якийсь,

когось шукають, хтось зникає…

і камінь, наче хліб, розкис,

і хтось тебе за горло стис,

ти б’єш крильми — не відпускає…

В пробудженні рятунок твій —

розплющив очі: де ти? хто ти?

Горять фіранки золоті,

в повітрі —розчин позолоти…

Немає крил, зате синці

на шиї в тебе ледь помітні,

і ти стискаєш у руці

листок вербовий тоголітній,

і згадуєш усі слова,

поволі страх виходить з тіла…

Верба… суха… вода… трава…

і жалива… Душа прозріла…

Переінакшується світ

у дійстві вічних перетворень:

верба вмирає, тане лід,

і крізь торішній лист прозорий

побачив, як повзе на схід гадюкою

вербовий корінь.

Знов забуваються слова, і страх місця їх посідає…

Ось тут жила колись вдова — від хати й сліду вже немає…

Лиш волохата жалива землі шкоринку розриває…

І об’явилась відкриттям у небі перелітна птиця,

підтвердивши, що на життя не покладеш ніде границі:

триває повсякчас злиття того, що дійсне,

з тим, що сниться.

***