Свіча і морок

Горить у самозабутті́

Свіча пломі́нням мерехтливим.

Від неї морок втратив сили,

Забився десь у закуті́.

І коливається вогонь,

Із ґноту іскри висікає,

А я розгублено тримаю

Твою долоню між долонь...

Та знає морок, що йому

Свіча пожертвує собою –

Здолає він її без бою,

Усе порине у пітьму.

Так само ти мене в полон

Своїми чарами схопила –

І над вогнем свічі я кри́ла

Спалив, мов їх і не було.

А ти, злітаючи, крильми́

Свічу згасила на світанку.

Летиш тепер назустріч ранку,

Мене лишаючи в пітьмі...