“Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло”

С. Семеновій

Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло,

так наче цвях висмикують з п’яти,

і розповите поле почорніле

повільнить крок: не квапсь — куди іти?

Та як же світ без мене заплощинний?

Без мене люди, дерева сумні?

І далечінь журливо-журавлина

велить, іти не дляючись мені…

Сирітство світу чую, чую тління…

Кладу за пазуху посічені листки…

Збирання зору є моїм ходінням,

триванням, затисканням в кулаки

всього, що розпадається та гине,

втрачаючи окремішність облич…

О пагубо! Не ти першопричина!

Не закрадайся в голос і не клич!

І вивітрись з очей, і вийди з тіла,

з листка, з сучка, з пониклої трави,

і не світися в балці снігом білим,

не прикидайся, що струмок живий…

Та кольором фарбуються рожевим

і поле, і березовий гайок,

і простягають пагілля дерева,

щоб повернув воскреслий їм листок.

І всі скарби у тілі, мов заскалки,

і смиче їх обценьками земля,

та мушу йти, бо простору так жалко,

ще й смуток покликає іздаля…

***