Світанок. 2#149

Прийдеш, як світанок, червоний під чорним-пречорним небом. Закуриш на кухні, тихенько, потріскуючи полумʼям, дим вдихаючи.

Звернешся, холодними губами, до мене, як лікарським засобом, і знімеш всю біль, накопичену роками, ніжно караючи.

Я не сплю, скажи, це ж правда ніякий, не сон мій? Все одно ж підеш, залишаючись при власному, своєму…

Так чого же, ти кажеш: пробуй, дихай, мрій - залишаючи, все вирішувати, хворому мозку моєму?

Іди від мене, поки ми в звинуваченнях знову не впали в депресію! Або залишся, хоч на ще одну репліку, в тупому, картатому монолозі…

Чим блище ми - тим ймовірніше нашій творчості важкі репресії, чим далі ми - тим наша творчість трагічніше гине в облозі.

Я приїду, як світанок, червоний під чорним-пречорним небом. Закурю на подвірʼї, голосно, на всю вулицю, дим вдихаючи.

Можна я залишусь цим широким, своїм, емоційним спектром, і йтиму, за собою післясмак алкоголю, спецій і шкіри лишаючи?

Цікаво, що без мотивації і сенсу, людина теж на щось здатна, цікаво свідомо грати в гру, з неможливістю ніколи виграти.

Інтрига і азарт власних можливостей, в ізоляції - стократна, і я відповів би «так!», якби мене запитали, чи хочу я ще раз зіграти.

Давай більше ніколи, але в цьому ніколи буде ще більше цікавого. Цікаво, що я мріяв жити на повну, всі свої 365 днів,

але весь цей рік виявився ніяким, одного лише дня вартого, хоча, кожен побачить лише субʼєктивне, у значенні вищесказаних слів…