“Світе мій, як це просто, майже буденно”

Світе мій, як це просто, майже буденно —

земля під кущами затвердла від тісноти давно,

певність під спиною маєш і рукавом зеленим

очі свої закриваєш, наповнені сном.

Гостра трава стікає цівками по обличчю,

і виступа на згинах білий сік-молочай,

на шелестіння губ півень озвався тричі,

й перемінився раптом світ у розкритих очах:

бахнув у діжку бондар — пирснуло враз обруччя,

слід полишивши іржавий на чистому полотні.

Перст підведеш поважно і всюди у себе влучиш,

бо ти давно вже існуєш у множині.

Стала на перелеті виснажена хмарина,

відцідивши зернистий, чистий, мов день, бурштин.

Гуснуть тіні у скалки — в них життя мурашине

так мальовничо холоне, ніби це радість — згин.

І поодинці з лугу, із-під кущів вербових

вибредуть тишкома радісні дітваки,

метеликів-лускокрильців вони понесуть додому,

ніби в бурштин, ув’язнивши в ніжні свої кулачки.

***