“Світліє корою прожилля беріз”

Світліє корою прожилля беріз,

їм сила незрима напружує віття:

цей смуток звідкіль, що до кістя приріс?

Невже починаю старіти?

Скупішають рухи, і важчає крок,

і світло вбираю обличчям всезрячим.

Як ніздрі лоскоче квітневий димок!

І як безсоромно я плачу…

Чому проминає усе? — не збагну,

хоч мудрий і все розумію;

і радісно б треба стрічати весну,—

забув? розучився? не вмію?

Бо листя трухляве, і повсть трав’яну

не взяти до рук, від землі не відняти;

і бачу на відстані матір сумну,

що скалкою чистить лопату.

Незрячим обличчям вбираючи шлях,

вона наслухає скорботу.

Під нігтями в неї чорніє земля,

земля запеклась на чоботях…

Крізь прорізи білі у чорній стіні,

що простором зветься та лісом,

ще видно похилу самотність мені,

а далі — шовкову завісу…

***