Світлотінь

Обличчям віддзеркалюючи хмари,

стояла ти, і свічки недогарок

в руці світивсь — і капав парафін,

і безшелесно простирадла стін

до тебе нахилялись, щоб сповить…

Повіки затремтіли, і в цю мить

прорвалось небо, і в його проломі

угледіла обличчя вже знайоме:

там була ти, а тут лише відбиток,

що зітканий із кровоносних ниток,

посмикував руками, очі рвав

туди, угору, звідки хтось гукав

не голосом, а здвоєним відлунням,

під небо піднімалась піна трав,

насичуюсь полум’ям латунним.

На хвилях трав підносилась і ти,

вірніш, твоє швидкоминуще тіло,

а твій відбиток вічністю світивсь,

ввіходив в очі світлом білим-біло…

Із всесвіту, з безмежжя, з глибини,

з минувшини те світло йшло потужно —

його на повні груди всі сини

і дочки всі роздмухували дружньо.

Потуга та складалась з поколінь,

що наче жар роздмухували «ма-мо!»,

щоб висвітлить всепоглинальну тінь

і світлом вщертувати чорну яму.

Струмує світло — тане парафін,

виповнюючи почорнілу жменю,

і проступають на полотнах стін

обличчя незабутні, достеменні…

***