Світовид — збруцький ідол

С. Пушику

Вже голос розповивсь і воленьку святкує…

Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням.

Ой скільки голосів кричало моїм горлом:

— Волі! Хліба! Мамо! —

Просочувався шепіт: — О життя стражданне…

Очима — Світовид і досі продивляє,

здригається в мені, як Збруч перепливаю,

полегшено зітха, коли іду від річки…

І, звільнений вві сні, він бачить одночасно

минуле, майбуття, потворне і прекрасне…

П’явки стежок повзуть на пагорби багаття,

в розцямрених очах царюють бджоли сонця:

солодка тиша захвату, п’янкий нектар мовчання:

його надміру в горлі, аж хочеться весь світ осолодити…

Але праворуч зуби холоду ошкірились на стріху —

з них скрапуюча лють видовжує хижацтво,

щоб прохромити мурзате дитинча під обстановкою…

— Цур тобі! Пек, морозе! —

У білому дуплі зими так затишно, снописто,

що і гіркий капіж, і дух солом’яний

знебарвлюють повіки і гасять зір…

А голос крейдяний

по білому проводить риску — дзеркальну тріщину…

Ти обернися сам у собі і очі пересунь лівобіч,

здвой свої вуха,

аби почути, як плач розхитує хреста дубового…

Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном,

горбочок кожен

і пращура знайти, що не зведе ніяк суглобів

у кулак

чи в жменю, щоб, щоб зачерпнуть з гладущика

сипкого проса…

Землі все товще… і вагота видовжує маслаччя…

Так-таки смішно відчувать безсилля і свою розірваність…

Сміється череп сміхом затверділим…

— Хто воскресить? Хто стулить все докупи?

Якщо у крейдяних проміжках земля вклинилася? —

О Світовиде! Крізь мулові потруски, крізь глину

в ніздрях

камінчик в роті хіба ж ти продихнеш?

Чи виречеш хоч слово?

У вухах глина… І лише пучками ти свідчиш

небо: рік Волопаса, осіннє рівнодення та Маланки…

Та що мені? Дні однакові, змарновані, мов

наперед. Літа — в ломбарді. І я їх вже не

викуплю ніколи, бо так зібгав квитанцію, що

з паперових ліній лиш вичитаю долю

паперову… та білизну…

Хтось з водоспаду сходів тебе покликує —

і безіменне, слухняне вже єство за звичкою

ще озирається…

О Світовиде, я розумію, чому ти скам’янив свій

слух і наповічно засудомив рухи…

Бо послух — звичка, чуже привласнення та

слугування волі…

Глянь прямобіж: мчить хвилястий обрій

з горбочка на горбок,

земля сутулиться, хоч і плуги, і борони її

щоосені і щовесни рівняють, а горошина біла

її викочує, рябесенькі ж яєчка жайворині

згладжують і розминають грудочку кожну,

а пастушки збивають пальцями узвишшя

кожне, аби побачить обрій…

Але, але земля горбатіє…

В якому часі це? Якщо і він круглявий?..

Попереду вже стільки, як й позаду…

Пригадуючи, ти передбачаєш…

О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібіч

бачиш, кругло розумієш,

ніде тобі розривів ані пауз — все замкнуте, сферичне.

Чи не тому ти весь — одна суцільність?

А мої ж суглоби — розтяті, подрібнені.

І треба рухом м’язів

їх виправлять щомиті, бо все згинається: коліна до грудей,

а лікті до живота… Рука ж стиска пашницю,

у мушлях слуху —

рідні імена… У ніздрях—дух пшеничний…

А зір покраяний

лиш бачить сходи — вгору, де хтось долонями

собі вуста впотужнив, волаючи: — Гей, Павле!—

Хіба ж меле?

О Світовиде, безіменне «я» ще вище бачить!

І сягає зором безодні вічної…

«Павлом» я вчора був, але сьогодні інший,

відмінніший Іванніший та Василіший…

Що варта сила рук? Стулити губи та розв’язати

притьмом язика,

утнуть, розняти, пов’язати ланки, буй-турові

скрутивши рога,

приторочити до очкура, як чару, чи

нахромивши на стрілу хребет осетровий,

пустити з тятиви й нагодувати серце?

О Світовиде, губи ти зімкнув і кругло

запечатав мову, мов надів каблучку.

О Світовиде, восьмигубим криком я проклинаю

на весь світ:

— А хай посохнуть руки! —

Бо сила духу піднімає крила. Всяку

окремішність об’єднує

стремлінням. О Сві-то-виде, видиме — не сутнє.

І камінь дише.

І Петром зоветься, і тулить свою голову

в долоні, і заповза за

пазуху, і нишкне, щоб раптом вдарить в груди

і потрощить суглоби.

Та, зрештою, ти кам’яний і сам. І пам’ять

зав’язав, стягнув повітря, і восьминого ти

утвердив землю, і, оповитий димом, зориш

навсібіч, щоб здичавілий камінь не заскочив

знагла; очі на чатах… меч щербатий. А шолом —

полив’яний,

щоб не пристала ані роса солона, ні дощ

вощаний, ані мідяне світло…

О Світо-диво…

Черлень — праворуч, а ліворуч — жовто.

Прямоглядь — білизна сипуча, а позаду — чорно…

Та, обернувшись, все переінакшити і вигукнеш лівобіч:

«Воля!», праворуч: «Хліба!», попереду: «Життя!»

А позапліччю: «Мамо!»

А обернувшись, ти гуконеш те ж саме, але

відлуння поверне те, що сущо і найближче…

— Ми-ру!!! —

Світовиде, аби цілушкою замкнути губи…

І увідхнути життя на широчінь чотиригруддя?

***