Та я живий

Відколи я покинув Україну, в душі якесь тривожне є чуття.

Чуття що дихати не можу, таке тяжке страшне передчуття,

Що не вернусь додому, вело к цьому життя.

Не вперше вже втрачаю я домівку, та дім… уперше, хоч і сам хотів

Відвідати весь світ, пожити за кордоном, дістатися незнаних берегів.

І ось все трапилось, як я хотів, але ціною… сотні тисячі життів.

Чи бýло того варте? Питання риторичне, не варто відкривати тут ротів.

І є тут люди добрі і є чудові, що без вагань спасли мене раз сто…

Але це все в чужинській забудові, де солов’їної не знає геть ніхто.

Не можу дихати я поза домом, моїм сучасним, чистим як вода,

Але й додому теж не можу, не вилечу тоді вже із гнізда.

Немає вже у мене дому, та не один такий я відтепер,

Нас мільйони розкиданих рандомно, не знайде жоден нас сапер.

Та я живий і я живу… Принаймні намагаюсь.

А хтось живий… та не живе, бо треба, варто захищатись.