Так із ночі у ніч

О четвертій сторожі нічній,

коли тоншає мідь і стають полохкішими губи,

у фортечнім вікні

Ти посвітич запалюєш, люба,

і тонку павутину спускаєш униз по стіні,

щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом.

Ой, ну що ті віки та замки заржавілі —

із твоєї руки волокно заметілі

простягнулось, як міст, до мойого вікна,

де така глибина, така повінь нічна,

що дивуєшся, як твоя плоть уціліла…

Тихо, покрадьки йду — чатівник не дрімає,

в мідногорлу трубу цілу ніч заглядає.

Що він бачить? Чи сон: хтось по стінах фортечних

прямовисно іде. Це уже небезпечно…

Він видмухує жар щомерщій з горловини,

і мигочуть мечів язики по щілинах,

крик росте, загасає ставник на вершині,

пада крапля униз на тонкій павутині…

Так із ночі у ніч… Підіймаєшся з мерхлого днища,

аби падать униз і підноситись вище та вище.

***