“так вітражі кохаються — колись”

так вітражі кохаються — колись

вуста закрию виторгую очі

і теплий погляд снігу на обочі

як мізансцена викотиться вниз

так з пастки п’ють вуаль або вино

чорніючи над лісом безпорадним

і дерево неначе доміно

заплутається в сітях аріядни

так виживаю мила — озарінь

весела маска кришиться додолу

і запах що вміщається в стодолу

тоненький і обскубаний як тінь

мовчу тебе люблю тебе терплю

тебе в собі як білу рибу в плавнях

а дні стікають знуджено і плавно

вистежуючи кроплену смолу

чи дочекаюсь — день на вітражах

розмазаний розгублений розбитий

любити сад любити світ любити

а тільки сонця стомленого жаль