Таку красоту — і тапком

Таку красоту — і тапком…

Ну як таке взагалі?

Стою я в сльозах на порозі,

І серце тремтить у мені.

Прийшла я до тебе за сіллю:

— Привіт, Микито… — і в плач.

Твоя мама дивиться тихо:

— Чого це дівча ридає навзрид?

А я крізь сльози шепочу:

— Мене в школі образив твій друг…

І серце стискає провина,

Немов зачароване в круг.

А потім ти в школу прийшов —

У синяках… боляче глянуть.

І я прошептала:

— Пробач, сонце… не тебе ж мали чіпати…

Стою і реву без зупину,

В душі тільки думка одна:

«Я зовсім тебе не хотіла

Образити… чесно… дарма…»

Та тато мій — він не жартує,

Знайшов номер швидко того.

Поговорили по-дорослому —

І стало тихіше всього.

Тепер той герой не чіпає,

І понти його вже не ті.

А я собі тихо пообіцяла:

Тебе більше не бити біді.

Таку красоту — і тапком…

Та ні, так не буде вже.

Якщо хтось руку підніме —

Спочатку поговорить зі мною вже.

Бо я, може, й ніжна дівчина,

І плакати вмію, як дощ…

Але за своїх — я стіною.

Особливо, якщо це ти… ну що ж.