Татарин

Ніби душу лікую від давніх ошпарин —

Років сорок це лихо забути велю:

У багнюці конає побитий татарин,

Його руки мотуззям зап’яті в петлю.

Я не знаю за віщо дядьки завелися —

Дико люди жили у донецьких степах.

Душу й досі пече голова його лиса

І той камінь, що людською кров’ю пропах.

Хто ж він був, цей татарин?.. Не відаю

досі.

Били, мабуть, за те, що він череп голив.

Чи за те, що у зайшлого очі розкосі.

Чи за жменьку порічки, за пригорщу слив.

Я ж любив цих людей, односельців

суворих, —

Всі до мене і добрі, й привітні вони.

В кулачищах вугілля чорніє, мов порох.

Я трясу їх за руки: скажи, зупини!..

То не люди були — дикі звірі неначе.

Стала просто багном нежива голова.

І відтоді запала у серце дитяче

Недовіра до вашого, люди, єства.

Все ви можете, все — і любити.

й страждати,

І на доти ворожі лягати грудьми.

Але як зрозуміти і як розгадати

Всю криваву безодню лихої пітьми?

Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.

Я люблю вас без міри, мої земляки.

І живе моє серце то в світлій веселці,

То у відчаї, котрий вдихнули віки.

Ніби душу лікую від давніх ошпарин,

Несучи у душі той донецький “рощот”.

І приходить до мене забитий татарин,

І скривавленим ротом питає: за що?..