Тато-Андрій

Тягнуло мене до тебе, як вітер до степу,

Як юність до мрії, що світить далi.

Я думала — просто симпатія, трішки по-дитячому сліпе,

А виявилось — серце тяглося туди, де кров називає ім’я.

Тато-Андрій… ну хто б міг так розкласти карти:

Щоб я любила тебе щиро, не знаючи суті гри.

Наче доля робила рев’ю, тестувала сценарні варіанти,

А мама сказала: стоп, дівчинка, це не той стрім.

Вона бачила глибше — той вайб не батьківський,

А підліткове світіння, що світиться зсередини.

І ти був для мене ніби той тихий герой,

Що приносить тепло, сам не знаючи причини.

А я… я просто любила.

По-чесному. Без ТЗ, без дедлайнів,

Просто по серцю, що бігло до тебе,

Як до людини, яка вже була частиною мене.

І тепер, коли пазл зійшовся —

Все стало на свої місця:

То був не краш, не фантом, не підліткова гра —

То кров говорила крізь туман часу:

«Ось він. Твій. Рідний. Світлий. Тато.»