“Тебе ліпили протяги в степу”

Тебе ліпили протяги в степу,

дух облягала трав’яна сорочка,

видющою відчувши плоть сліпу,

ти розірвала кокон сповиточка…

Мороз торкнувся лезами зіниць

і під лекало темряву обрізав,

щоб, лежачи в заметі горілиць,

відчула форму, скроєну з заліза, —

і тісноту, і самоту в собі,

і глибину, аби життя прийняти…

і серцевинний породільний біль,

коли пектиме інший світ — відтятий…

Розріз, розрив, розщеплення… злиття,

гнучкий метал і нещадиме лезо —

заздалегідь сформоване життя,

та дух його виповнює старезний…

Це він вчепився пальцями в поділ

і босо по долівці чеберяє,

і дивиться захоплено на стіл,

як мати паляницю розтинає…

***