“Тече-перетіка туман”

Тече-перетіка туман

через вершини з долу в діл,

і відвологлий вже бур’ян

не шелестить, не чути й бджіл…

Прощальну нить пряде цвіркун,

свердлується на серці камінь,

терпке повітря, як тютюн,

у горлі димом закипає.

Навіщо оббирать мене —

і так убогого — до нитки.

Тепла все менша з кожним днем,

життя солодке тане швидко…

О світе, немічний і я,

супроти часу безпорадний, —

вже не струмок, а течія

несе, несе за листопадом…

Як потопельник, за листок

хапаюся, за павутину,

за хворостину, за димок,

та за пожовклу тінь пташину…

У жменях осіда іржа,

у роті — цвяхи чи тернини…

і висловити важко жаль,

що храм нерукотворний гине…

Вкриває порох кістяний

долівку, лави та стільницю,

і тінь проходить із стіни

прозоро-зжовкла, блідолиця…

***