Телефонний дзвінок.

Алло!

Чи чує мене хтось?

Я замкнувся всередині себе на вісім замків.

І нема ані сліду принцеси у жодному з замків.

Хоронити себе між уламків засніжених міст?

Не в піст.

Долі твіст, власний хвіст підібгати, геть з районів, де щоночі лунають травмати, і нумо наодинці тулитися до батарей у обійми.

Коли вийду з кімнати - безслізно, безкровно, і майже безкрично мушу триматися.

Аби холод норвезьких очей не прорвав мою душу - триматися мушу.

Запхатись під ковдру удвох - та годі про це навіть мріяти.

Казано ж тобі - допоки ногами дано тобі землю міряти, пам'ятай - минуле зрозумій, теперішнім живи, а майбутнього не чекай - прийми.

Але як? Як можна зарання прийняти те, що ще навіть назустріч не вийшло?

А навіщо жити зараз і тут, коли людина - трут, з її розумом біснуватим закута собою, собі ж сидить в хаті і не знає, чи ще вона тут, чи вже вона досі там?

З майбутнім не легше - не вперше, та страхи квартирують в минулім.

Хоча б науковцям не плюнути в очі: "Мудрі? І без зусиль ваших - від роду свого маю в голові я машину часу."

Але що змінилося?

Я часом втрачаю час, а часом - не часом, а стало.

Невмолимий брязкіт сталі на моїм передпліччі жахає.

Та я не злякаюсь.

Циферблат з запітнілим екраном - відростив я в долоні сніжок. Сніжок падає за пазуху - і без тебе постійний мій шок...

Сказав би я так, якби мав на те право. Та не скажу.

Як тільки відкрию рота - в очах бачу: клопота, в очах до мене бридота, бо я - се болото, що наважилося торкнутися безкраїх вічних снігів, кришталевих обрамлень стін, золотих невгасимих хрестів.

Я не скажу.

Мовчу.

Навчився, наперед знаю.

Відкрив рот. Закрив. Ковтнув.

Відразу по очах читаю -

Алло...

Алло..

Алло.

Я все знаю. Абонент не відповідає. Не тому що абонент не хоче, не тому що абонент не знає. Абонент просто не відповідає!

Алло. Алло. Алло.

В морозі тебе ніхто не чує.

Під снігом тебе ніхто не чує.

Слабким тебе точно ніхто не почує.

Тож навіщо всіх чути тоді?