Тепло-холод

І сніг, і дорога тобі вже не впомку,

неначе й не ти замерзав тут колись.

Лиш листя трухляве та трави пожовклі

крижинками згадки давно затяглись.

Щільніше зімкнулись набряклі дерева,

низенька кигичка хвилясто летить.

В пожовклій струмливій воді березневій

струмує повільно підземна блакить.

Безодня колише напоєну крону

і, зір викрадаючи, надить в глибінь.

Та чути, як дужо з розверстого лона

усепоглинаюча дише студінь.

І ніби розширивши власну свідомість,

очима ковзнув, розімкнув небокрай,

нарешті згадавши, що йдеш ти додому,

що пекло — позаду, попереду ж — рай…

Що світло несеш ув очах захмелілих

і подихом грієш прожилки гілок…

Проте що не крок — вичаха твоє тіло

і зір каламутить в’юнкий холодок.

Ступнув і забув і кигичку, й безодню…

Чим ближче до обрію — більше тепла…

Стискається кригою пам’ять холодна,

і білий мороз виступає з чола.

***