ТГШевченко перед пам’ятником Миколі І

Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен,

синіє грань води, що імені збулась,

і зерна вільхові із білої полови

насіялись у зморшках гранітного чола…

Насіялось й в рукав, що аж судомить руки,

наперсники надів мороз на кожен перст,

і холод видиха луска рясного бруку,

що плутано проліг із норду і на вест…

Скриплять кобильчаки важкими полозками,

сотається юга через кілечка лун,

і мідний птах летить ген понад головами,

та знають ще не всі, що то літа вістун.

На добре чи на зле? Так просто відгадати:

розвій з-перед очей те кам’яне чоло,

де віддзеркалились і муштра, й каземати, —

і будеш знать про те, що буде, що було…

Потовщав парапет від доторку миттєво,

і камінь — від стопи — іще круглішим став;

спорснула вмить нога — у каламутне мрево

летять душа і крик, покинувши вуста.

До чого чистий сніг за кріпосничим муром!

Як смушок, ліс лежить, не зрушений ніким,

лиш де-не-де дими з присипаних пічурок

згинаються… ось-ось збіжаться в кулаки.

Незатишно душі, що ширить літ навсібіч:

маліє, упаде, як макове зерно.

— Хіба оце й усе, мій запізнілий чибіс,

чи ж явлене було таке нам знамено?..

— Перезимуєм ще. Пересумуєм якось,

загостримо перо об пам’ятний граніт;

і з вистражданих сліз, щоб більше вже не плакать,

окривджений царем, ще виворожим світ.

***