Ти

І рот мені судомою звело,

повітря затверділо, наче скло,

не видихнуть, ні слова проректи,

заламувався погляд на кути.

Оплавлений смолою, мов комаха,

я пізнавав все повновладдя страху.

Перед очима застигав бурштин,

душа моя, приречена на згин,

ув’язнена навічно у живицю,

засушену нагадувала птицю,

що сліпо дивиться на лет швидких хвилин.

Вода текла, та отвердів мій слух,

в корчах останніх засудомивсь рух,

в повітрі віддзеркалені благання

засвідчували — мить оця остання,

яка замкнула прижиттєвий круг.

І раптом ти дихнула, розплела

зав’язаного холодом вузла

і, краплю сонця вдмухавши в легені,

розпочинала простори зелені:

лети, лети, ось вітер для крила.

І я махнув. І вирівняв суглоби.

Збезважений. До птиці уподобивсь.

Дзвеніла плоть, позбавлена зусиль,

співали кола подокільних хвиль,

і я летів, і знав, що це — випроба,

що лет мені дарований, мов птаху,

заточувати кола і від страху

летіть і погляд не пускати вниз,

де золотом всі обшири взялись,

щоб запечатать душу, мов комаху.

***