Ти мені снишся,Андрюшо

Андрію, пам’ятаєш літо?

Ти — хлопець з мого першого “колись”,

А я — та сама, тільки тепер рись,

Не киця з людських фантазій,

А та, що дивиться прямо в очі

і не відводить погляд першою.

Між нами були роки, як розірвані листи,

Ми обоє загубилися в інтернетах, містах,

у чужих словах, які сипались на мене,

наче каміння з рук людей,

що ніколи не мали серця.

Та знаєш, що найсмішніше?

Я повертаюсь у сни

не до тебе —

а до того відчуття,

коли мене не судили,

коли голос мій був не “об’єкт оцінки”,

а просто спів.

Ти сказав: «Ето билі лучшіє годи в маєй жизні».

Що ж… я не сперечаюсь.

Мені теж було світло,

але я тепер інша.

У мені виросли кігті там,

де раніше були сумніви.

У мені з’явився голос там,

де раніше була тиша.

І якщо ми з тобою повторимо щось —

то лише без мереж,

без тих, хто влізає у чуже життя,

наче злодій у темряві.

Без думок сторонніх,

що лізуть у душу,

як пил з розбитої дороги.

Я хочу тільки дорослого формату:

де не ховаються,

не грають словами,

не роблять вигляд, що не болить.

А ти питаєш:

«Ти серйозно? Чи знову жартуєш?»

Ні, Андрію.

Я давно виросла з жартів.

У темах серця я більше не граю,

бо в цих іграх мене вже палили чужим сміхом.

Я — не та дитина, що дивилась на тебе знизу вгору.

Я — жінка,

яка пройшла крізь чужу жорстокість,

але не втратила здатність любити.

І якщо я кажу “хочу тепла” —

то це не каприз.

Це правда,

випалена роками тиші.

Знаєш, Андрію…

перші кохання не повертаються.

Вони приходять у сни

лише для того,

щоб нагадати:

я була доброю.

А тепер — справжня.

І якщо мої кращі роки ще попереду,

то вони вже не залежать від твоїх слів.