Ти – не кентавр, а я – не амазонка

Ти – не кентавр, а я – не амазонка,

Ми просто звуки із високих веж,

Заховані в невидимих солонках

Солоних марень і солодких теж.

Моя емблема – вічність на долоні,

Твоя – гітарна порвана струна.

П’ємо вино, солодке і солоне,

І сміємось, сп’янілі від вина.

Ти – не кентавр. А, зрештою, навіщо

Нам повертатись у міфічну суть

Й чекати снів – невигадано-віщих,

Коли сніги нас завтра заметуть?..

Не амазонка я, ну так вже склалось –

Не позбивать некованих копит…

Але чомусь на вежі поздіймались

І стоїмо, розгнівані на світ…

Не поспішай прощатися з весною,

Вона ще верне й тричі проспіва…

Ти не кентавр, але ти ще зі мною…

Не амазонка я, бо ще жива…

Не говори нічого, просто слухай:

Я – жінка із пророчого півсну,

Корись мені, немов стихійним духам!

Бери мою вогненність і весну!

Ти не кентавр. В мені ж – задатки Єви,

А ще по краплі неба і води,

І всі сади, всі звабливі дерева

Нахабно просять: “Підійди сюди!”

Не говори, не думай, не сварися,

Бо все одно від мене не втечеш.

Ми – не казки, ми не птахи із висі,

А тільки звуки із високих веж.