“Ти спиш, і на твоїм обличчі”

Ти спиш, і на твоїм обличчі

Малюється печальний вираз…

Яку ж біду, яке нещастя

Ти бачиш поглядом заснулим?

Можливо, знов перед тобою

Палають українські ниви,

А танки з чорними хрестами

Тебе в полях наздоганяють,

Малесеньку, як той метелик,

Що спалахне ось-ось в пломінні

Підпалених пшениць? А може,

Від голоду зів’явши, хліба

В людей ти виміняти хочеш

За хустку бабину – єдиний

Маєток твій? Цього не знаю.

Перевести я не спроможний

З глибин свідомості твоєї

Оте скорботне сновидіння

В думки свої, як з моря в море

Підводний човен! Як я досі

Не став одним єством з тобою!

Ти спиш у незбагненнім смутку,

Моя і не моя водночас.

І тільки усмішка спросоння

Зв’язок відновлює між нами,

Лиш усміх відкриває душу,

Зачинену плитою горя,

Замками туги і скорботи.

Та холодно мені, і в грудях

Щось ненастанно вибухає,

Так, ніби в тіні сну страшного

І на землі сирій дитинства

Я довго спав і простудився.

***