“Ти — світла далечінь, простелена рівнинно”

Ти — світла далечінь, простелена рівнинно,

прозора та дзвінка, немов погожа днина,

в тобі блакить лунка і крила журавлині,

співучі павутини пряде твоя рука.

Люблю тебе, о земле! Твоє пречисте лоно

остуджує мої натруджені долоні,

наснажує мене, як трави на осонні;

тепло твоє у жили щохвилі затіка.

Наперекір вогню і подихам пустелі,

тебе зволожу я, щоб рунь зросла весела.

Зіжну, і змолочу, і хліб знесу в оселю,

аби далеких друзів на свята закликать.

***