Ти заплутала білою ниткою наші серця.

Ти заплутала білою ниткою наші серця.

Наділа кайданки на руки та заховала у своїх сніжних очах.

Опинившись в них я побачив довгу дорогу та сніжні безмежні края. 

А під ногами волосся, чорна непроглядна земля. 

Серце - безпросвітна хуртовина. 

Твоїх очей завірюха забрало моє тіло. 

Тільки ліхтарі гадають по дорозі чи блищать твої очі. 

І я, який не бачу далі носа, несміливими кроками прямую у даль. 

Ти у полоні моїх світлих, білих мрій. 

Ми наче море, живемо і плачемо. 

Насміявшись кажемо як добре зараз нам було. 

Ми гаї, ліси, степи та забута риба в озері на дні. 

Піднімаючись на верх ми втрачаємо я та кажемо ми. 

Але питання чи я кохаю, ще пливе на спинні. 

Можна казати це слово сто раз на годину. 

Але при цьому не мати ваги. 

Параноїти наші серця може і кожен, але на обман серця не здатні усі.

Я ще чекаю на свою правду, самому собі.