ТИ

День зітхнув вітерцем і приречено

Відійшов у минулий час,

Залишивши про себе для вечора

Безнадійно- сумний парафраз,

Бо природа й сама вже не вірила,

Що повернеться літо назад, –

Місто – в темному, небо – в сірому,

В брудно-жовтому – листопад...

Та як виклик оцьому світові,

Попри темряву і холоди,

Ти приходила вся у світлому

І у радісному, як завжди.

Духмяніла вечірньою свіжістю

І парфумами "Тет-а-тет",

І з тобі лиш властивою ніжністю,

Загорнувшись у во́вняний плед,

Гріла руки об чашечку з кавою,

Туркотіла про се і про те...

Й пізня осінь буває яскравою,

Як кохання у душах цвіте!