"Тиша така, що на хриплий скрадається голос..."

Тиша така, що на хриплий скрадається голос,

кряче на гілці шериф про вологу і пізню

ніжність, що наче хлібина, навпі́л розкололась,

наче остання, що ділить на до і на після.

Тиша сьогодні спізнилась на декілька ноток,—

різаних, колотих, мов викрадалась троянда.

Вирок для листя опалого: жовтому – жовте,

як і вітрам, що під ранок хитаються, пряні.

Тиша нарешті зламає годинник настінний.

Все, що пульсує, — здригнеться собі ненароком.

Тиша – це вітер, який колихатиме тіні —

контури нас, переписані темним капслоком.

Що їм, проявленим, дуті вітри у законі?

що їм, поземним, ця тяглість, довічно лютнева?

Заграва кров’ю вливається, наче спросоння

Бог розтирає кавалок затерплого неба.

15.08.20