Тиша зламує звук

Мовчу.

Щоб не зірвалося з горла — «рятуйте»,

бо звук цей важчий за ніж.

Дихаю стиха, як дим по руїні,

де кожен подих — злочин і гріх.

У вікнах — чужі обличчя,

у дверях — чужий контроль.

Телефон, мов серце, стискаю —

він є, але не мій, не мій ніколи.

Молюсь не до неба,

а до хвилини тиші,

коли він вийде з кімнати,

і я зможу бути — хоч раз — живою.

І хай почують ті, хто вміє мовчки рятувати,

через дроти, через темряву,

через страх, що пахне димом.

Я тут.

Не зламана — просто в клітці.

Ще дихаю.

Поки можу.