Тіснота

В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу

вчувалась широкість небесна на розмах крила,

і зграйчасте сім’я, й пташки перелітні

сніги крапкували потульні — теплом для тепла…

Хитке верховіття напружене тіло хитало,

земля ворушилась, і світ присідав,

і пахло холодне повітря металом —

в проломи його затікала вода.

Гілки ворушкі скидали линовище з себе,

лози жовтизна витискала з кори чорноту,

і голос в тобі розроставсь, розпираючи ребра,

щоб викрити врешті душі тісноту.

Зітхнувши, згадаєш розімкнутий обрій для зору,

і, ніби коріння, вкипілі підошви рвонеш,

піднесений криком, поглянеш угору:

холодна глибінь, що ні дна їй, ні меж…

Ні, ліпше у землю вгрузати ногами,

й не знати ніколи безодні студінь,

та слухать, як дише безвічність над нами

березовим шумом, теплом весняних вітровінь.

І нагло свідомість спалахує світлом яскравим,

висвітлює в пам’яті пляму чітку:

у синю безмежність вікно відчинилось чи брама,

і ти відлітаєш — летиш на кленовім листку.

І лісу не видно, і тінь по долині ковзає,

крапкуючи землю на всю широчінь:

чим меншим стаєш і вище листок підлітає,

тим глибше у паділ втискається тінь.

І, стиснута в крапку-росинку,

душа все маліє, маліє,

на мерхлім листкові горить крапелина дрібна,

сукупивши літнє проміння, вона вже вогніє:

в пропалених грудях співає лунка глибина.

***