“То бите скло блищить на вербах, медом митих”

То бите скло блищить на вербах, медом митих,

і намистини світла стікають з павутин.

Не все ще, ні, не все тобою пережито:

зостались довгі ночі й полотна куцих днин.

Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього:

налощені листки, вузласті реп’яхи.

Притоптаний спориш, і тіні корчуваті,

і читані шляхи, й забутий небосхил…

Зостався деревій підсвічувати сутінь,

зосталися на згадку від шелесту пеньки,

зосталися тобі всі спогади майбутні,

і жменя теплих днів, і… не твої віки…

Зостанеться ж… Нехай… Усе, що колись буде:

останній судний день та вічне забуття.

Верховний рішенець небесного вже суду,

зостанеться позаду усе твоє життя…

А нині, Боже мій, всього ще так багато,

тобі надмірний навіть і запах полину…

Світ в очі прибува, щоб його хутко втратить,

широку маєш душу, та пам’ять затісну…

Ти в неї все ховав, та що, скажи, зосталось? —

від літа ні росинки, ні пороху з шляхів.

А до душі усе навіки присмокталось —

і зблиски павутин, і губи реп’яхів…

Хіба ж вона злетить, як лист, прибита пилом, —

застрянувши, засохне в тенетах павутин.

І відриваю з кров’ю я реп’яхи щосили,

та в серці зостається один, один, один…

***